Одного разу маленьке ведмежатко разом із мамою переїхало до нового лісу. Там були незнайомі стежки, інші дерева та новий дитячий садок.
У перший день ведмежатко міцно тримало маму за лапу.
— А раптом мене ніхто не захоче прийняти до гри? — тихо запитало воно.
Мама присіла поруч.
— Ти ще не знаєш усіх мешканців цього лісу. Тобі потрібен час, щоб познайомитися з ними. Я поруч і допоможу тобі, якщо буде потрібно.
У садочку ведмежатко побачило зайчика, білочку та їжачка. Вони будували великий будинок із кубиків. Спочатку ведмежатко просто спостерігало.
Трохи згодом зайчик запитав:
— Хочеш допомогти нам побудувати дах?
Ведмежатко несміливо кивнуло й узяло кілька кубиків.
Коли будинок був готовий, усі разом вигадали історію про мешканців чарівного лісу. Ведмежатко розповіло, що раніше жило в іншому місці й дуже сумує за старим будиночком.
— Ти можеш розповідати нам про нього, — сказав їжачок. — А ми покажемо тобі наші улюблені місця.
Відтоді ведмежатко поступово знайомилося з новим лісом. Воно ще іноді сумувало за домом, але тепер знало, що поруч є ті, з ким можна поговорити, погратися та поділитися своїми почуттями.
І ведмежатко зрозуміло: нові друзі не забирають спогадів про старих. У серці може вистачити місця для обох.
Запитання після казки
Чому ведмежатко хвилювалося?
Що допомогло йому зробити перший крок?
Чи може дитина сумувати за домом і водночас знаходити нових друзів?
Як можна підтримати того, хто почувається самотнім?
Що допомагає тобі почуватися впевненіше в новому місці?
Для дорослих: не потрібно вимагати, щоб дитина ототожнювала себе з ведмежатком або розповідала про власні переживання. Достатньо дати їй можливість поміркувати над історією.